Антарктида довго залишалася місцем, куди жінок майже не допускали. У полярних експедиціях минулого століття чоловіки вирушали до невідомих берегів, зимували на станціях і складали карти крижаного континенту, тоді як жінкам часто відмовляли навіть у можливості спробувати. Проте вони не зникли з цієї історії. Спочатку жінки прибували до Антарктики на борту дослідницьких і китобійних суден, потім почали працювати в наукових командах, зимувати на станціях, керувати експедиціями, самостійно перетинати крижану пустелю та сходити на найвищі вершини континенту.

Це історія не лише рекордів. Вона про допитливість, витримку, наукову відданість і право брати участь у дослідженні світу. Серед її героїнь - полярні дослідниці, геологині, метеорологині, біологині, лікарки, альпіністки та мандрівниці. Деякі їхні імена стали відомими, інші залишилися в архівах експедицій. Але кожна з них допомагала змінювати уявлення про те, хто може працювати й досягати успіху в Антарктиді.

Коли Антарктида здавалася «не жіночою справою»

На початку XX століття полярні експедиції були дорогими, небезпечними й фізично виснажливими. Організатори часто вважали, що жінкам не місце в таких подорожах. Коли Ернест Шеклтон шукав учасників для експедиції 1914 року, йому, за відомою історією, навіть надійшли листи від трьох жінок, які хотіли приєднатися. До команди їх не взяли.

Однак перешкоди не означали відсутності інтересу чи здібностей. Жінки брали участь у полярних подорожах як пасажирки суден, документували експедиції, працювали з науковими даними та наполягали на можливості проводити дослідження безпосередньо на континенті. Їхній шлях був нерівним: іноді навіть присутність жінки на антарктичному судні ставала новиною, а участь у польовій роботі вимагала змінити усталені правила.

Перші жінки біля берегів Антарктиди

Інгрід Крістенсен і Матільде Веггер: побачити континент

У 1931 році норвежки Інгрід Крістенсен (Ingrid Christensen) і Матільде Веггер (Mathilde Wegger) вирушили до Антарктики на судні «Торсгавн» (Thorshavn). Вони залишалися на борту й не висаджувалися на континент, однак належать до перших документально відомих жінок, які побачили Антарктиду. Цю хронологію докладно описує Міжнародна асоціація антарктичних туроператорів. Їхня присутність вразила дослідника Дугласа Моусона, який зустрів судна під час власної експедиції.

Крістенсен поверталася до Антарктики й у наступні роки. 30 січня 1937 року вона, її донька Августа Софі Крістенсен (Augusta Sofie Christensen) та супутниці висадилися біля скелі Скаллін (Scullin Monolith) у Східній Антарктиді. Інгрід Крістенсен широко вважають першою жінкою, яка ступила на материкову частину Антарктиди. Водночас історичні джерела іноді по-різному трактують, що саме слід вважати першою висадкою на материк, тому важливо відрізняти відвідування антарктичних островів від висадки на сам континент.

Кароліна Міккельсен: висадка 1935 року

У лютому 1935 року Кароліна Міккельсен (Caroline Mikkelsen), яка подорожувала з чоловіком-китобоєм Клаусом Міккельсеном, зійшла на берег островів Трюне (Tryne Islands) поблизу узбережжя Антарктиди. Її часто називають першою жінкою, яка ступила на антарктичну сушу. Дискусія виникає через географічне розрізнення островів і материкової частини: Міккельсен висадилася на острові, тоді як Крістенсен пов'язують із висадкою на самому материку у 1937 році.

Ці історії нагадують, наскільки важливо точно формулювати історичні першості. «Перша жінка, яка побачила Антарктиду», «перша, яка висадилася на антарктичну сушу», і «перша, яка ступила на материк» - не обов'язково одна й та сама людина. Але кожна з цих подорожей розширювала межі того, що вважалося можливим.

Джекі Ронне та Дженні Дарлінгтон: зимівля в Антарктиді

У 1947-1948 роках американська експедиція під керівництвом Фінна Ронне (Finn Ronne) працювала на Антарктичному півострові. Разом з експедицією перебували його дружина Едіт «Джекі» Ронне (Edith «Jackie» Ronne) та Дженні Дарлінгтон (Jennie Darlington). Вони провели антарктичну зиму на континенті й стали першими жінками, які зимували в Антарктиді.

Це було значно більше, ніж коротке відвідування. Зимівля означала місяці ізоляції, обмежений зв'язок із зовнішнім світом, холод, темряву полярної ночі й необхідність жити в невеликій команді. Джекі Ронне вела записи про експедицію та допомагала документувати її перебіг. Її досвід став важливим свідченням повсякденного життя в умовах, які раніше описували переважно чоловіки.

Їхня участь не означала, що всі бар'єри зникли. Жінок і далі нерідко не допускали до наукової польової роботи, а деякі полярні програми ще десятиліттями залишалися закритими для них. Проте зимівля Ронне й Дарлінгтон стала важливою віхою в історії постійної присутності жінок на континенті.

Наука в Антарктиді: Лоїс Джонс та команда 1969 року

У 1969 році геохімікиня Лоїс Джонс (Lois Jones) очолила першу американську суто жіночу наукову команду, яка працювала в Антарктиді. До неї входили ентомологиня Кей Ліндсі (Kay Lindsay), геологиня Ілін Максевені (Eileen McSaveney) та студентка-хімікиня Террі Лі Тікхілл (Terry Lee Tickhill). Вони досліджували Сухі долини Мак-Мердо - один із найсуворіших і водночас науково найцікавіших районів континенту.

Команда Джонс досліджувала озера з високою солоністю та інші геологічні особливості долин. Для Лоїс Джонс доступ до польової роботи був не лише професійною необхідністю, а й питанням рівних можливостей: без власних спостережень вона не могла повноцінно провести дослідження, яке стало темою її докторської роботи.

12 листопада 1969 року Джонс, її колеги, науковиця з Нової Зеландії Пем Янг (Pam Young) і журналістка Джин Пірсон (Jean Pearson) прилетіли на географічний Південний полюс. Вони стали першими жінками, які відвідали його. Історію цієї події та роботи команди Лоїс Джонс описує Національний науковий фонд США. Це був переломний момент: полюс, який десятиліттями символізував чоловічі полярні подвиги, нарешті прийняв жінок не як виняткових гостей, а як учасниць дослідницької роботи.

Попри історичність події, ставлення до них залишалося промовистим. У медіа жінок запитували, чи будуть вони користуватися косметикою та як доглядатимуть за волоссям у польових умовах - запитання, які навряд чи ставили б чоловікам-науковцям. Лоїс Джонс пізніше згадувала ці запитання як приклад упереджень, із якими доводилося стикатися.

Від польових досліджень до керівництва станціями

Поступово жінки почали працювати в різних антарктичних програмах як геологині, біологині, метеорологині, лікарки, інженерки та фахівчині з логістики. Британська геологиня Джанет Томсон (Janet Thomson), яка спершу аналізувала антарктичні зразки в лабораторіях, у 1976 році стала першою британкою, яка виконувала польову роботу на континенті в межах американської антарктичної програми. Пізніше вона працювала й у Британській антарктичній службі.

У 1980-х і 1990-х роках жінки дедалі частіше обіймали відповідальні посади. Німецька лікарка Моніка Пускеппелайт (Monika Puskeppeleit) провела зимівлю на станції Георга фон Ноймаєра наприкінці 1980-х років і стала першою німкенею-лікаркою, яка зимувала в Антарктиді. Такі приклади демонструють, що робота на континенті потребує не однієї «героїчної» якості, а цілого спектра компетенцій - від медицини та науки до управління командою в ізоляції.

Лів Арнесен: самостійний шлях до Південного полюса

24 грудня 1994 року норвезька полярна дослідниця Лів Арнесен (Liv Arnesen) дісталася географічного Південного полюса після 50 днів самостійного лижного переходу. Вона стартувала з району затоки Геркулес (Hercules Inlet), тягнула за собою сани з необхідним спорядженням і подолала приблизно 1 200 кілометрів. Арнесен стала першою жінкою, яка дісталася Південного полюса самостійно, без зовнішньої допомоги й постачання під час маршруту.

Уявити цей шлях допомагають не лише цифри. Полярниця мала самостійно обирати темп, оцінювати погоду, проходити крізь снігові перемети й обходити тріщини в льодовику. У білому просторі Антарктиди відстані оманливі, вітер здатний різко змінити умови, а помилка в навігації може коштувати дорого. Досягнення Арнесен стало важливим етапом в історії жіночих полярних переходів.

Лів Арнесен та Енн Бенкрофт: перетин Антарктиди

У 2001 році Лів Арнесен разом з американською полярною дослідницею Енн Бенкрофт (Ann Bancroft) здійснила перехід через Антарктиду на лижах і з використанням вітрил. За 94 дні вони подолали близько 2 747 кілометрів. Їхня експедиція стала першим жіночим переходом через материк у такому форматі.

Це була інша модель подорожі, ніж одиночний перехід Арнесен до Південного полюса в 1994 році. У команді дві дослідниці могли підтримувати одна одну, розподіляти навантаження та ухвалювати рішення разом. Водночас перетин континенту вимагав тривалої витривалості, дисципліни й здатності працювати в умовах, коли навіть прості щоденні дії стають фізично складними.

Фелісіті Астон: самотня мандрівка через континент

У 2011-2012 роках британська полярна дослідниця Фелісіті Астон (Felicity Aston) самостійно перетнула Антарктиду на лижах. За 59 днів вона подолала близько 1 744 кілометрів, пройшовши через Південний полюс. Вона стала першою жінкою, яка самотужки перетнула континент на лижах.

Астон не була новачкою в полярних умовах: раніше вона працювала метеорологинею в Британській антарктичній службі, зокрема на станції Ротера. Її досвід поєднав наукову підготовку з екстремальною мандрівкою. Під час переходу вона долала довгі дні руху, тягнула спорядження на санях і мусила підтримувати фізичну та психологічну концентрацію в одноманітному, відкритому просторі.

Важливе уточнення: «самостійно» не завжди означає «без жодної підтримки на всіх етапах». Для опису полярних експедицій необхідно розрізняти одиночний рух, відсутність постачання на маршруті, зовнішню допомогу та повністю автономну подорож. Саме ці деталі визначають, наскільки точно можна описати досягнення дослідниці.

Пріт Чанді: нові рекорди полярних переходів

Пріт Чанді (Preet Chandi), британська офіцерка армійської медичної служби та полярна дослідниця індійського походження, здійснила одиночний перехід до Південного полюса в сезоні 2021-2022 років. Вона стала першою жінкою кольору, яка завершила одиночну експедицію до полюса. Згодом Чанді продовжила полярні подорожі та встановлювала нові рекорди швидкості й довжини одиночних маршрутів.

Її експедиції привернули увагу не тільки до спортивного результату. Чанді розповідала про те, як важливо бачити в полярних дослідниках людей різного походження, з різним життєвим досвідом і професіями. Її історія показує, що образ полярника не є незмінним: до дослідження континенту приходять нові покоління людей, які змінюють уявлення про те, хто може вирушити в таку подорож.

Жінки на масиві Вінсон: найвища вершина Антарктиди

На заході континенту здіймається масив Вінсон (Vinson Massif), найвища вершина якого сягає 4 892 метрів. Висота не передає повної складності сходження: альпіністи стикаються з сильним холодом, вітром, віддаленістю та необхідністю тривалий час перебувати на висоті в суворому кліматі.

У 1988 році американська альпіністка Ліза Денсмор (Lisa Densmore) стала першою жінкою, яка зійшла на масив Вінсон. Її досягнення відкрило нову сторінку в історії жіночого альпінізму в Антарктиді. Вінсон згодом став важливою ціллю для альпіністок, які проходять програму «Сім вершин» - сходження на найвищі точки семи континентів.

Для українського альпінізму особливе місце посідає Тетяна Яловчак. У грудні 2017 року вона зійшла на Вінсон, завершивши свою програму «Сім вершин», і стала першою українкою, яка пройшла цю програму. Її шлях до Антарктиди був результатом багаторічної підготовки та сходжень на інші континентальні вершини.

27 грудня 2019 року на Вінсон зійшла Оксана Літинська, завершивши власну програму «Сім вершин». Ще одна українська альпіністка, Ірина Караган із Дніпра, досягла масиву Вінсон у січні 2022 року у складі команди. Її враження підкреслюють важливу особливість Антарктиди: навіть порівняно з вищими горами світу холод тут може стати вирішальним випробуванням.

Історії альпіністок важливі не тільки як перелік рекордів. За кожним сходженням стоять роки тренувань, фінансові витрати, складна логістика й рішення, які доводиться ухвалювати в умовах ризику. Досягнення вершини - це результат підготовки й командної роботи, а не лише сили волі однієї людини.

Українки на станції «Академік Вернадський»

Українська історія жінок в Антарктиді має власні особливості. За матеріалами Національного антарктичного наукового центру, у березні 1997 року на станцію «Академік Вернадський» прибула друга Українська антарктична експедиція, у якій уперше зимували чотири українки: метеорологині Світлана Краковська та Людмила Маньківська, кухарка Галина Колотницька й геофізикиня Марина Орлова. Вони мали провести на станції рік, виконуючи свої професійні обов'язки в ізольованій команді.

Світлана Краковська згодом стала відомою українською кліматологинею. Її історія показує, як досвід роботи на станції може бути частиною ширшого наукового шляху. В Антарктиді метеорологічні спостереження - це не абстрактні записи про температуру й вітер: вони допомагають розуміти атмосферні процеси та зміни клімату, що мають значення далеко за межами полярного регіону.

Після раннього досвіду участі жінок українські експедиції тривалий час залишалися переважно чоловічими. За даними Національного антарктичного наукового центру, після експедиції 1997-1998 років виникла негласна практика не залучати жінок до річних українських зимівель. Повернення українок до зимових експедицій відбулося у 2019-2020 роках. Цей період важливий для розуміння того, що зміни в науці залежать не лише від особистої відваги, а й від правил відбору та інституційних рішень.

Сучасні українські полярниці працюють у різних галузях. Біологині досліджують живі організми та антарктичні екосистеми, геофізикині вивчають фізичні процеси, метеорологині збирають дані про атмосферу, а лікарки відповідають за здоров'я команди далеко від звичної медичної інфраструктури. Робота на станції вимагає професійності, взаємопідтримки та готовності жити й працювати в невеликій групі протягом багатьох місяців.

Анжеліка Ганчук: перша керівниця української річної експедиції

У січні 2026 року Національний антарктичний науковий центр повідомив, що метеорологиня Анжеліка Ганчук очолить 31-шу Українську антарктичну експедицію на 2026-2027 роки. Вона вже працювала на станції «Академік Вернадський» у складі 27-ї експедиції в 2022-2023 роках, де виконувала метеорологічні та інші спостереження. Це перший випадок, коли річну українську експедицію очолює жінка.

Її призначення символізує зміни, які відбулися за кілька десятиліть: від перших українок, які зимували на станції, до жінки, якій довірено керівництво цілою командою. Керівниця експедиції відповідає не лише за наукову роботу, а й за узгодження завдань, побут, безпеку та взаємодію людей у надзвичайно віддаленому місці.

Чому ці історії важливі

Історія жінок в Антарктиді - це не просто хронологія перших висадок, зимівель, сходжень і переходів. Це історія про те, як змінювалися наука й суспільство. Жінки не лише отримували доступ до експедицій, а й робили внесок у геологію, кліматологію, біологію, медицину, логістику та дослідження полярних районів. Вони доводили, що робота в Антарктиді потребує професійності, підготовки й командної відповідальності, а не відповідності стереотипам.

І, звісно, жодна стаття не може вмістити всіх імен. Поруч із відомими першопрохідницями були й залишаються сотні жінок, які щодня проводять вимірювання, ремонтують обладнання, готують їжу, лікують колег, керують логістикою, аналізують дані й підтримують життя станцій. Не кожна з них встановлює рекорд або потрапляє в заголовки новин, але без їхньої праці дослідження континенту було б неможливим.

Їхній внесок важко переоцінити. Усі вони різні, усі неймовірні, і кожна по-своєму прекрасна. А історія жінок в Антарктиді не завершена - вона пишеться просто зараз, у лабораторіях, на станціях, на гірських маршрутах і серед безкраїх крижаних просторів.

Сніжинка - один із символів Антарктиди: тендітна на вигляд, але частина світу, де природа вимагає поваги й витримки. Саме такою може бути й пам'ять про жінок, які відкривали цей континент: різною, неповторною та значно сильнішою, ніж може здатися на перший погляд. Прикраса, натхненна цією формою, може стати особистим нагадуванням про красу полярного світу та людей, чиї історії допомогли його пізнати.

Кулон «Сніжинка» від Travel Jewelry: переглянути прикрасу на сайті.

Подарунок для альпініста: 15 найкращих ідей для тих, хто закоханий у гори

Що подарувати лижнику? Ідеї подарунків для тих, хто живе зимою

Тіфен Дюпер'є: сім років до Нанга-Парбат і лижний спуск з вершини

Лижі в Антарктиді: від перших полярних експедицій до спусків із вершин

Масив Вінсон: сходження на найвищу вершину Антарктиди

Альпінізм в Антарктиді: гори, вулкани та невідомі вершини

Наукові станції та життя в Антарктиді: як живуть і працюють полярники

Антарктида: від пошуків невідомої землі до відкриття світу під льодом